Ua En Ru

30.11.2018

Пропускали струм через вуха, били до переламів, – Олександр Костенко розповів про звірячі тортури в Криму

Олександр Костенко поки ще не відновив природну рухомість руки, зламаної під час тортур.

 Попри операцію, здійснену вже після визволення з російської колонії, рука рухається лише частково. Про це колишній політв’язень Олександр Костенко розповів Кримській правозахисній групі. За його словами, зламану ще у лютому 2015 року руку практично не лікували, поки він перебував в ув’язненні.

Після звільнення Олександра Костенка з російської колонії лікарі в Україні зробили його обстеження. Вони діагностували такі травми: закритий вивих лівого передпліччя, застарілий перелам вінцевого відростку зі зміщенням кісток ліктьового суглобу, розрив зв’язок, посттравматичний деформуючий артроз лівої руки. Медики прооперували руку, щоб

виправити кістки, що неправильно зрослися після переламу, та зшили розірвані зв’язки.  Зараз Олександр Костенко проходить реабілітацію.

«Лікар попередив, якщо через півроку природня рухливість руки не відновиться, то мають робити мені штучний ліктьовий суглоб», – каже Олександр.

Через проблеми зі здоров’ям молодик не може знайти собі роботу. Відновлення усіх функцій руки триватиме щонайменше кілька місяців.

Олександр розповів КПГ, за яких обставин йому заподіяли такі каліцтва. Він також назвав прізвища тих, кого підозрює у цьому злочині.

Андрій Тішенін, колишній працівник СБУ

“5 лютого 2015 року біля 16 години я перебував вдома у Сімферополі за місцем мешкання моїх батьків. Коли я вийшов з будинку, біля під’їзду стояли двоє чоловіків. Один був у штанях кольору хакі, а іншій – у темній футболці. Один з них вдарив мене в обличчя, другий – в живіт. Після цього вони схопили мене та потягли до мікроавтобусу, що стояв поряд. Сусідка Антоніна почала кричати. В автобусі було ще чотири особи в машкарах. Один з них одяг пакет мені на голову. Це був Андрій Тішенін, майор ФСБ, у минулому – співробітник СБУ.

Руки мої зв’язали хомутом. Мене почали бити, я став задихатися у цьому пакеті, потім відчув, що мені зламали ніс і вухо. Поки мене били, машина їхала. Один з нападників сказав: “Нарешті ми спіймали тебе, майдановець”. Коли мікроавтобус рушив, один з них поставив мені ногу на спину, я лежав на підлозі та засапувався. Вони сказали, що я маю їм все розповісти про диверсії, що готуються, та про своїх спільників.

В основному мене били по голові та по нирках. Хвилин через 20 машина зупинилася у лісосмузі, я думаю, що це було селище Дзержинське Сімферопольського району. Мене витягнули, поставили на коліна, знову били, зняли пакет. Тоді я побачив перед собою дерева, тому що я стояв спиною до дороги. Один з них підставив мені до потилиці пістолет і пояснив, що я маю розповісти їм про вбивства співробітників “Беркута” на Майдані, про диверсії, що готуються в Криму. Після цього пролунав постріл біля вуха, і пістолет знову приставили до потилиці. Мене пристрахали тим, що я пропаду без вісті, якщо не розповім їм усього. Потім вони спустили курок, проте пулі у стволі не було. Знову натягли пакет на голову, били й потім заштовхали до машини.

Я прогриз діру у пакеті, щоб не задихнутися, й почув, як вони говорили між собою: “Їдемо до татарина на базу”. Я думаю, що мене повезли у бік Севастополя, швидше за все у приватний будинок Шамбазова. Тому що вже потім, коли я перебував у цьому домі, з вікна я побачив велику автомобільну розв’язку та міст, який, найвірогідніше, розташовується на Севастопольській трасі. На шляху до цього будинку мене періодично били, у одного з людей у машкарах була не типова для кримчан російська вимова.

Коли мікроавтобус приїхав до приватного сектору, мене затягли у хол будинку, поставили на коліна, не перестаючи бити. На руках у мене був пластиковий хомут. До мізинців прив’язали дроти. І я зрозумів, що дротами пустили електричний струм, тому що відчув біль у всьому тілі. Після цього мене знов били, а потім знову пустили струм. Все це тривало хвилин 10–15. Потім якась особа зайшла до кімнати. Мене посадили на тумбочку, й він почав казати, що зараз моє завдання – вижити, і я повинен на відеокамеру говорити те, що їм потрібно.

Він хотів, щоб я проказував їм про склад диверсійних груп, які діють на території Криму, про схрони зі зброєю. Далі ми спустилися донизу – до підвалу, де була спеціально обладнана кімната. Мені здається, це той самий підвал, де катували Євгена Панова (на відео з Пановим схожі стіни). Мені зняли з голови пакет, й я пізнав тих двох, котрі затримали мене на подвір’ї. Вони були у машкарах й з дубинками, але у тому самому одязі, що й раніше.

Артур Шамбазов, колишній співробітник СБУ

Вони прив’язали дроти до моїх великих пальців. Дроти були під’єднані до пристрою, що мав тумблер та вмикався у розетку. Людина у зелених штанях увімкнула пристрій, та мене било струмом приблизно три хвилини. Після цього до кімнати зайшов Артур Шамбазов, колишній співробітник СБУ, зараз співробітник ФСБ. Він був з відеокамерою, у машкарі та чорному одязі. Проте я впізнав його за розрізом очей. Коли я працював у міліції, я з ним часто зустрічався й добре знав його в обличчя, так само, як і Тішеніна.

Шамбазов сказав: Я буду ставити питання, й ти будеш відповідати на них, проте якщо відповіді нам не сподобаються, то катування триватиме.

Після цього до приміщення зайшов Тішенін. Він фільмував мене на камеру, а Шамбазов ставив питання. Вони володіли інформацією щодо ситуації в Києві. Я усіма силами намагався уникнути розмови. Їх не задовольнили мої відповіді, й вони пішли. А двоє у машкарах продовжили катування. Через деякий час знову зайшли Тішенін і Шамбазов з камерою. Вони ставили питання, й мої відповіді їх знову не задовольнили. Шамбазов розізлився, ті двоє поклали мене на підлогу обличчям донизу й били дубинками.

Шамбазов узяв зі столу якісь ножиці, схоже, секатор і промовив, що буде мені різати пальці на руках. Я стиснув кулаки, тоді Шамбазов став коліном мені на спину, зняв хомут, взяв мене за волосся і за зап’ясток лівої руки та різко смикнув мені руку назад. У цей момент я відчув дуже сильний різкий біль у лікті. Я вже не міг рухатися, тому що відчував нестерпний біль у лівій руці. У мене був больовий шок. Після цього Шамбазов спитав мене, чи буду я говорити, чи буду поводити себе так й далі. У той момент я не те, що говорити, я поворухнутися від болю не міг. Це розізлило Шамбасова. Толі він наступив мені на лікоть ногою. Тоді вже я не міг витримати цей пекельний біль й почав кричати, за що мене знову почали бити. Коли Шамбазов вийшов, мене знову посадили, стягнули ззаду руки та почали пропускати струм. Один з тих, хто бив мене, хотів пробити мої вуха ножем, щоб пропустити через них дріт. Коли він дістав ніж, я почав крутити головою, обличчя у мене було у крові, я бачив лише одним оком, так як кров з брови заливала мені праве, тому, щоб не вимазатися, вони просто закрутили дроти у мене на вуха й пустили струм. Я відчув нестерпний головний біль, мене різко знудило, запаморочилося в голові, та я впав, з носу у мене потекла кров. Тоді у приміщення увійшов чоловік з дерев’яною валізою, він теж був у машкарі, витер мені кров і дав понюхати нашатирний спирт, так сказати, привів мене до тями, після чого вийшов, і все почалося знову. Потім мене посадили на тумбочку, хомут на руках застебнули спереду, Шамбазов з Тішеніним вийшли. Мені знову прив’язали до пальців дроти. Били током. Було дуже сильно боляче, все віддавало у зламану руку.

Потім вони вирішили припинити тортури, тому що їх покликав Шамбазов. Я чув, як він сказав: “Давайте закінчуйте, тому що на нього і так досить матеріалів, ми його й так «закриємо»”.

Після цього мені застебнули кайданками руки та потягли нагору гвинтовими сходами, де було вікно, в якому я побачив великий міст.Мене за кайданки підвісили на другий засув руками догори. Напроти були двері в хол, де вони стали пити чай. Я так висів до світанку й бачив у вікні приватний сектор.

Коли розвиднилося, ті, хто мене били, прийшли та стали пояснювати, що зараз я поїду до слідчого комітету та підпишу папери. Шамбазов сказав, якщо я буду погано себе поводити, то можу знову повернутися до підвалу, і після цього навряд чи виживу. Я так й висів не дверях. Біля мене стояла тумбочка, поряд із якою лежала цеглина. Вони стояли зліва від мене і, коли я попросив попередити моїх батьків, що я затриманий, один з них взяв цеглину та вдарив мене у скроню. Це був той, що у зелених штанях з російським акцентом. Він сказав, що я не можу ставити питання та що він не вважає мене за людину. Після цього вони натягли мені на голову пакет, застебнули руки за спиною та потягли до мікроавтобусу. Шамбазов сказав, що мене везуть до Слідчого комітету. Проте спочатку мене випустять та будуть фільмувати на камеру, як я іду вулицею, після чого до мене під’їде мікроавтобус і здійснять нібито моє затримання.

Я думаю, вщо мене висадили на вулиці, де, можливо, знаходилася прокуратура Київського району. Проте я бачив лише паркан. Коли я йшов, я тримався за цей паркан, тому що після тортур мені було важко йти. Потім мене схопили, одягли кайданки, зафільмували це на камеру та привезли у Слідком. Завели до кабінету на другому поверсі. Там був слідчий Одарченко. Він не назвався, проте я потім узнав його ім’я з матеріалів справи. Одарченко почав говорити, що зараз прийде адвокат, і, якщо я не підпишу усі папери, за мене постраждає моя родина.

Мені роздрукували папери, потім прийшла адвокат за призначенням Полуянова. Ті двоє, котрі мене катували, також були у кабінеті. Вони били мене у присутності адвоката, кров стала текти обличчям. Я відмовлявся ставити свій підпис. Адвокат казала, якщо вона піде, а я не підпишу папери, то вона не зможе мені допомогти. Мені погрожували, що моя дитина ростиме у дитячому будинку. Якщо ж я все підпишу, то про моє місцезнаходження повідомлять родичам. Я запитав у адвоката, яку статтю мені інкримінують. Вона сказала, що

ч.1 ст. 115 КК РФ. Я підписав все, не читаючі. На цьому протоколі є сліди моєї крові, що текла з обличчя.

Лише після цього вони зателефонували батькові, сказали, що мене затримали, та слідчий викликав ФСБшніков. Прийшли колишні співробітники СБУ Олександр Кулабухов і Володимир Шевченко, котрих я знав раніше. Вони мене відвезли до травмпункту. Вони квапили лікарів, щоб ті зробили все швидко, хоча лікарі говорили їм, що потрібна операція та обстеження. Врешті-решт лікар наклав на руку гіпс і сказав, що його мають зняти через три тижні, проте його вчасно ніхто не зняв.

6 лютого 2015 мене відвезли до ІТУ, а 9 лютого мене перевели до СИЗО № 1. Там я потрапив до “прес-камери”, де мене били в’язні. У цій камері мене, як учасника Майдану, називали “карателем”. Потім мене перевели до іншої камери. Серед тих, хто сидів тоді зі мною у СІЗО, є свідки, котрі можуть підтвердити мої побої. Все моє тіло було синім від ударів, було розбите обличчя, на спині були сліди від взуття. Оскільки гіпс вчасно не зняли, рука в гіпсі почала синіти. Через три місяці, на початку травня, гіпс на моє прохання зняли співкамерники по СІЗО.

Після ухвалення мені вироку, 22 травня 2015 року, мене раптово вивезли до 6 міської лікарні Сімферополя й там відразу ж прооперували. Лікарню оточили співробітники силових структур числом 27 осіб, з них 22 співробітники ФСО (Федеральна служба охорони) і 5 співробітників УФСВП. На мене одягли кайданки і кайдани на ноги та під озброєним конвоєм провели через всю лікарню. Оперував хірург Федулічєв. Операцію фільмували на відео два співробітника ФСО.

Мене відправили назад до СІЗО відразу після операції, коли я ще навіть не відійшов від наркозу. В СІЗО мене помістили в камеру медсанчастини, яка різниться від звичайної камери тим, що ліжка там одноярусні. У цій камері було зі мною ще двоє людей. Після того, як скінчилася дія наркозу, у мене почалися сильні болі, з-під гіпсу сочилася кров, тому що в кістку було встановлено спицю. Через три години мені мали зробити обезболюваний укол, проте мені зробили його лише наступного дня. Весь цей час я відчував моторошні болі. Мене сильно нудило, я блював, було важко дихати.

5 жовтня мене вивезли з СІЗО Сімферополя. 18 днів мене везли по етапу. Я приїхав у колонію ФКУ ІК-5 у м. Кірово-Чепець 23 жовтня 2015 року. У колонії мене фактично не лікували, хоча моя рука майже не рухалася. Я не міг нормально умиватися, застібати одяг і взуття, рукою не міг дістати навіть до носа.

Лікар у колонії не давав мені протипоказань для роботи. Й тому приходилося прибирати сніг, розбивати лід ломом, незважаючи на пекельні болі”, – розповів Олександр Костенко.

Зараз Олександр проходить реабілітацію та сподівається, що відновити рухомість руки вдасться без додаткової операції та протезування.

Він звернувся до Міністерства тимчасово окупованих територій і ТПО із заявою про надання державної допомоги особам, незаконно позбавленим волі російською владою на окупованій території. Згідно з Постановою КМУ №328 від 18 квітня 2018 р. і Наказу Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і ТПО №106 від 18 жовтня 2018 р. Олександр має право на отримання такої допомоги як жертва незаконного політично умотивованого кримінального переслідування в окупованому Криму. Політичний мотив окупаційної влади для фальсифікації справи проти Олександра зазначений у самому вироку, який він доклав до своєї заяви у Міністерство, тому що його судили, власне, за участь у Майдані на боці протестувальників. Крім того, колишній «прокурор» Криму Наталія Поклонська використовувала цю справу для своєї політичної кампанії, щоб стати депутатом Державної думи Федеральних Зборів РФ VII скликання.