Політично умотивоване переслідування українського активіста Ігоря Мовенка тривало більше 2-х років. Після того, як українець разом з родиною залишив окупований півострів, він розповів Кримській правозахисній групі деталі справи проти нього.
– Усе почалося у 2016 році. Я активно позначував, що я українець, використовував українську символіку, прапори, їздив на велосипеді, на якому було нанесено українську символіку.
Одного дня я під’їхав до супермаркету, залишив велосипед, а коли повернувся, побачив, що біля мене стоїть якійсь чоловік і нецензурно висловлюється, дивлячись на наліпки на велосипеді. Я хотів йому відповісти, але він почав мене бити. Він наніс три удари, один відразу в обличчя (потрійний перелам), повалив мене на землю, надів стяжки на руки.
У подальшому він переповідав цю ситуацію у такий спосіб, нібито я був терористом, у сумці в мене була бомба, й я горлав, що волію усіх підірвати. Як я розумію, він цим виправдовував власні дії. Усе це відбувалося біля “Новуса”, там були відеокамери. Звісно, запис нам ніхто не надав, його видалили. На мене відкрили адміністративну справу за використання «нацистської символіки» або схожої на неї.
Скрин відео, знятого 9.09.16 р. очевидцями.
За українську символіку Ігоря Мовенка в громадському місці жорстоко побив екс-співробітник “Беркута”
– Згодом я довідався, що на мене напав колишній співробітник “Беркута” Володимир Суходольський. Як з’ясувалося, він був на Майдані 2014 року. Повернувся до Севастополя, був одним з тих, яких на площі Нахімова зустрічали як героїв. Він майстер спорту з єдиноборств, отримував свого часу багато всеукраїнських призів. Сьогодні він служить у Росгвардії. Під час бійки він був із своєю дружиною, вона також раніше працювала в українській структурі МВС (зараз – співробітник поліції у Гагарінському районі РВВС Севастополя).
– Поряд були якісь люди, мені бачиться, вони вже чекали на мене. Я близько 15 хвилин перебував у супермаркеті, і вони встигли там зібратися. Усі вони були налаштовані вкрай агресивно, багато з них пропонували покінчити зі мною на місці. Проте були і люди, котрі допомагали, одна жінка принесла води. Є невеличке відео, яке зробила дружина, коли приїхала. До поліції першим зателефонував Суходольський, викликав наряд – він же упіймав “злочинця”. Приїхала поліція, як виявилося, вони усі його знайомі та друзі, напевно разом написали який-небудь протокол. Мені викликали «швидку», вона приїхала, мене запитали про госпіталізацію. Я мав два варіанти – або погоджуватися, або ж їхати до поліції. Мене відвезли до лікарні, пошкодження були значні (відкрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, перелам основи черепа, перелам щелепи, закритий перелам кісток носа, контузія очного яблука та інші травми, – ред.). Після приїзду до лікарні спочатку, замість медичної допомоги, поліціанти влаштували обшук моїх речей, стали складати протокол. Лікар квапив їх: давайте швидше, може, у мене струс мозку, й я зараз втрачу свідомість. Я не міг говорити й розмірковувати, дійсно, потрібно було оперативне втручання.
Побитого Мовенка оштрафували за українську символіку
– Поки я лежав у лікарні, паралельно було відкрито адміністративну справу проти мене. Після виписки з лікарні ми з дружиною звернулися до адвоката – мені потрібний був представник у цій справі. Мені “Гагарінський районний суд” присудив штраф у розмірі 2000 рублів. Апеляцію розглядали у “Севастопольському міському суді”, проте все залишилося без змін.
Побивши українця, “беркутівець” залишився непокараним
– Після розгляду адміністративної справи я звернувся з заявою з приводу відкриття кримінальної справи проти Суходольського. Заяви ми направляли до різних структур: до прокуратури, до Росгвардії, до Слідчого комітету. Звідусіль приходили лише відписки, нас перенаправляли до інших відомств. Це тривало приблизно 3 місяці після мого виходу з лікарні. Врешті-решт ми з адвокатом прийшли безпосередньо до слідчого, щоб відкрити кримінальну справу. Він нам відверто сказав, що навряд чи нам це вдасться, Суходольського тут вважають героєм. На цьому все і припинилося.
Після затримання українець був двічі побитий співробітниками російської “поліції”
– А у грудні 2016 року, коли я йшов на роботу, мені влаштували засідку. З автівки, що стояла на узбіччі під виглядом ремонту, вибігли співробітники ФСБ, влаштували “маски-шоу”, мене повалили на землю. Їх було осіб 8–10, мене запхнули до мікроавтобусу, заломили руки за спину, почали бити руками та ногами. Погрожували, що зараз вивезуть до лісу, там і залишать. Це було все неподалік від моєї роботи, вони проїхали метрів 100, вивели мене й повели на мою роботу, це складське поміщення, я працював там на посаді начальника складу.
Мене завели туди, усім співробітникам заборонили телефонувати й відібрали у всіх телефони, коли я попрохав одного зі своїх колег зв’язатися з моєю дружиною. Коли я це озвучив, мене відвели в бік і ще раз побили. Привели назад, наказали стояти мовчки й відповідати лише на питання. Увесь цей час я був у кайданках. ФСБ зацікавив мій комп’ютер, соцмережі, до яких я був підключений. Вони засвідчили, що я можу через цей комп’ютер увійти до соцмережі Вконтакте, провели опитування усіх моїх колег, покликали свідків з інших офісів, котрі пізніше були свідками проти мене.
Врешті-решт співробітники ФСБ конфіскували мій комп’ютер, телефон, знову повели мене до мікроавтобусу, і ми поїхали до мене додому. Моїй дружині так ніхто й не зателефонував. Коли ми приїхали додому, вони забрали у мене ключі й самі пішли відчиняти двері. Вдома була дружина, 13-річна донька у цей час ще була в школі. Мене завели до квартири, почали огляд приміщення, комп’ютера. Мені наказали сидіти і мовчати, я був, як і раніше, у кайданках, дружині заборонили зв’язуватися з адвокатом, а коли вона почала телефонувати, у неї просто забрали телефон. Пройшлися всіма кутками, складалося враження, що мали намір щось підкинути, але у нас однокімнатна квартира, й там важко це зробити – усе на виду. Наших сусідів привели як понятих, вони теж потім були свідками з боку обвинувачення. Один сусіда пізніше зник на певний час і не брав участі у суді, а другий дуже активно підтримував позицію обвинувачення, на суді з’ясувалося, що він слідкував у соцмережах, що я пишу, прочитав мій пост, це його сильно обурило, я був, за його словами, справжнім злодієм.
Свідчення зізнання Мовенко дав тиском і погрозами розправи
– Для проведення обшуку був дозвіл, його нам зачитали, але в руки не давали. Врешті-решт вилучили мій комп’ютер, ноутбук доньки, мене ж відвели до відділу ФСБ, будівля раніше належала СБУ. Розпочався допит з пристрастям, мені погрожувати, вимагали, щоб я написав, що згодний з усім, що сталося, визнав свою провину у тому, що це мій коментар був у соцмережі. На цей раз не били, але сказали, що, якщо не підпишу, мене увезуть до Бахчисараю й я взагалі довго не повернуся додому. Допит вели двоє осіб. Один, точно приїжджий, на прізвисько Фурса, зовнішньо схожий на бурята. Другий, по всій видимості, колишній співробітник СБУ, але це мої припущення, на суді він не був присутній, давав свідчення відеозв’язком з Ростову. Вони пред’явили мені усі мої коментарі, вилучені з соцмереж, але причепилися вони лише до одного великого коментаря. В результаті вони домоглися від мене свідчень зізнання та відпустили, я поїхав додому. Конфісковану техніку пообіцяли повернути, зробили це через 10 днів.
Через місяць зателефонував Фурса, щоб знову поговорити. Я перетелефонував адвокатові, ми приїхали разом до будівлі ФСБ. Фурса вибіг, рознервувався, побачивши адвоката. Відвів мене у бік – навіщо ти приїхав з адвокатом, ми домовлялися – без жодних адвокатів, мені потрібний твій комп’ютер. Я знову віддав комп’ютер. Після цього поспілкувався з адвокатом, він запропонував їхати з Криму, проте я тоді не був готовий залишити домівку.
Суд особливо цікавило ставлення Мовенка до “приєднання Криму до РФ”
– В принципі, усі свідки, котрі виступали у суді, були з боку обвинувачення, й мої колеги також. Їм усім ставили питання про те, як я ставлюся до “приєднання” Криму до РФ. Колеги знали про мою проукраїнську позицію, тому не стали брехати, сказали, що я не дуже позитивно до цього ставлюся. Самі вони ставилися до того, що відбувається, по-різному, були пристосуванці, проте всі перелякалися та відповідати якось інакше не могли. На суді вони давала “нейтральні” свідчення. “Суд” отримав від них відповідь на своє основне питання: “Чи підтримую я приєднання Криму до Росії, чи ні”? Власне, це питання справи ніяк не торкалося, проте суддя ставив його й мені, й усім свідкам. Адвокат потім оскаржував це питання, проте для них воно було принциповим.
Арешт у залі суду
– Перед оприлюдненням вироку ми знали, що обвинувачення жадає 2 роки умовно. Слухання перенесли у часі на 2 години пізніше. У будівлі суду з’явився конвой – ще до ухвалення рішення у них на руках була постанова про арешт, перед тим, як суд пішов на нараду. Судив мене Павло Крилло, він не місцевий, приїхав з Росії (м. Омськ, – ред.). Мені оголосили вирок – 2 роки колонії – та арештували у залі суду за ст. 280, частина 2 – за заклики до екстремізму у соціальних мережах. Надягли кайданки та увезли до СІЗО.
55 днів за ґратами
– У СІЗО я потрапив у крило колишніх працівників міліції, я раніше служив у конвойних військах. Ставлення там простіше, ніж у загальних камерах. На той момент СІЗО було переповнене. За максимально можливому заповненні у 860 осіб там перебувало 1 600 осіб. У загальних камерах на 10 ліжок могло перебувати до 30 осіб, вони спали у чергу. Я потрапив у камеру на 8 ліжок, став 9, зайвим. Одну людину, котра вважалася рецидивістом, від нас забрали, оскільки усі інші, так само, як і я, потрапили до СІЗО вперше, й нас залишилося 8.
Для мене це був жахливий стрес. Співкамерники ставилися до мене нормально. Це були “зіркові” колишні міліцейські начальники різних рівнів. Їх там називали “бізнесменами”, у багатьох відбувалося слідство за корупційними статтями. Довідавшись про мою ситуацію, вони самі були у шоці. Але і не лише вони. Усі, з ким мені довелося спілкуватися у СІЗО, були на моєму боці та з розумінням ставилися до моєї ситуації. Жінки в адміністрації, коли я ходив на відеоконференцзв’язок, переживали за мене. “Це що, 37 рік почався?” – було загальне непорозуміння. Навіть дивно, тому що мені було з чим порівняти – я знав історію Балуха, як до нього ставилися ті ж самі люди у тій же самій в’язниці.
Побутові умови у СІЗО важкі. Я був у тому крилі, де зроблено ремонт, проте це лише частина в’язниці. Сама будівля СІЗО побудована наприкінці позаминулого сторіччя, старі каземати єкатерининських часів. Їжу, яку дають, їсти неможливо в принципі, мені здається, що так само у всіх в’язницях. Усі споживають лише те, що передають родичі. Вікна влітку відчинені. Для цього приходять техніки, зрізують ґрати, відчиняють пластикові вікна та знову встановлюють ґрати. Коли стає прохолодніше, все відбувається у зворотному порядку.
На день виділено годину прогулянки – це каземат із 4-метровими стінами. Неба не видно, нагорі дах із отвором для повітря. Багато хто не виходить на прогулянки, у камері краще перебувати. Ходять лише для того, щоб була нагода порухатися та розім’ятися.
Для передач є обмеження, усі продукти під час прийому передач ріжуться – раптом у морквинці пилка? Продукти мають бути тривалого використання, холодильників у камерах немає.
Внаслідок апеляційного оскарження “Севастопольський міський суд” пом’якшив вирок Мовенку до одного року умовного ув’язнення з випробувальним терміном. 28 червня 2018 року Ігор Мовенко вийшов з СІЗО.
Життя у Севастополі після вироку
– Якщо на моїй першій роботі до мене ставилися нормально, то на другій, де я працював діджеєм (ми організовували різні заходи, весілля), у мене скоротилася кількість замовлень десь втричі. Мій начальник розумів, що у нас бувають заходи й для працівників прокуратури, для інших високопосадовців, і невідомо, яка буде реакція, якщо вони побачать мене.
Після 2014 року кількість знайомих і друзів значно зменшилася, а коли мене забрали у СІЗО – просто усі зникли. Деякі страхалися, інші з ідеологічних причин перестали спілкуватися.
Чому родина Мовенків залишила Крим
– Рішення виїхати прийшло ще 2014 року. Ми планували накопичити грошей для переїзду, проте не встигли. Тоді ще сподівалися, що Україна повернеться років через три. Коли стало зрозуміло, що цього не відбувається, думали – ну хтось же має тут бути. Якщо і ми поїдемо – хто залишиться?
А після того, як почалося переслідування мене, просто стало небезпечно залишатися для моєї родини. Самі феесбешники, коли мене били в автівці, прямим текстом погрожували: “Зараз ми твою дитину зі школи привеземо, і ти нам усе розповіси!”.
Зараз судимість ліквідовано, нібито усе нормально, проте ризик все рівно залишається, мене цілком можуть знову почати переслідувати, зробивши рецидивістом. А мовчати я не буду, моя позиція анітрохи не змінилася після всього, що відбулося.
Тепер у мене починається нове життя, треба розпочинати все практично з нуля. Якщо б не Кримська правозахисна група, я не знаю, як би це все виглядало. Самостійно вирватися з дому тяжко.
