Росія збільшуватиме розміщення військових замовлень на підприємствах окупованого Криму, змушуючи кримчан працювати на посилення збройних сил країни-агресора. Під час закладки на трофейному заводі «Залив» в Керчі двох десантних кораблів-вертольотоносців президент РФ Володимир Путін акцентував, що російські замовлення по лінії ОПК в цілому по півострову чималі і надалі будуть лише збільшуватись: «Звичайно, ми весь час думаємо на тему про те, що ще додатково робити. Але завантажувати підприємства Криму будемо точно». До речі, після початку окупації, на керченському заводі закладено вже десятий корабель і переважна їх частина – військового призначення.
Таким чином, кількість кримчан-громадян України, які будуть вільно чи невільно працювати на посилення російської окупації, а, значить, проти своєї держави, збільшуватиметься і збільшуватиметься відчутно. Вже зараз тисячі кримських робітників на феодосійському «Морі», Севастопольському морзаводі і тому ж «Заливі» творять російський військовий потенціал. Тож ситуація викликає низку запитань, особливо якщо вважати, що така робота не є вільним вибором самих кримчан:
Чи можна розглядати роботу на трофейних заводах по виробництву продукції ОПК як порушення прав людини чи норм гуманітарного права з боку РФ (за аналогією з примусовим військовим призовом)? Чи може кримчанин-робітник в наявних реаліях відмовитись виконувати роботу на військовому об’єкті без загрози переслідування? Які дії має вживати Україна у відповідь на такий прояв російської мілітаризації півострова?
На ці та інші питання «Кримським новинам» відповів експерт «Кримської правозахисної групи» Олександр Сєдов.
Водночас є ще один цікавий момент – яким буде ставлення України після деокупації півострова до тих кримчан, які працювали на військовому виробництві в Криму в інтересах країни-агресора? Чи після деокупації Криму така робота вважатиметься якоюсь обтяжуючою обставиною для кримчанина? Чи є в Україні якесь законодавче врегулювання цього питання? Вже про це агентство поцікавилось в прокуратурі Автономної Республіки Крим.
Чи проводилась оцінка, яка кількість працівників зараз в окупованому Криму працює на виробництві озброєнь або товарів військового призначення для країни-окупанта? І чи можна розглядати таку працю на посилення окупанта як порушення прав працівника-мешканця окупованої території, адже він працює проти країни, громадянином якої є сам?
Оцінка кількості працівників-кримчан, які задіяні на підприємствах окупованого Криму, що виконують військові замовлення, не проводилась. Фактично участь в таких роботах не є ані порушенням прав людини, ані міжнародного гуманітарного права. Люди мають право працювати де хочуть, це – їхній вибір. Порушення починається тільки тоді, якщо починається примус, тобто коли ми бачимо один з різновидів рабства. А значить і порушення статті 4 Європейської конвенції з прав людини – використання рабської праці. Тобто тут зовсім інший момент наступає. Те, що вони працюють на підприємстві, яке працює на російське ВПК, якщо вони за це отримують зарплату, яка співставна з іншими працівниками, то говорити про насильство чи примус буде важко.
А якщо людина наймалась на цивільне підприємство ще до окупації, а тут раптом – окупація і на ньому тепер розміщують замовлення країни-окупанта, чи можна розглядати як примус той факт, що людині, по суті, змінили умови праці без її бажання та що її позбавили вибору?
У робітника завжди є вибір – або продовжувати працювати на окупанта, або піти на інше місце роботи. Змальована вами ситуація не буде розглядатись як примус. Примус – це якщо у людини нема вибору, вона повинна працювати там і все. Аналогія – «шарашки» часів Радянського Союзу, де людей садили, і вони повинні були працювати, скажімо, по розробці ядерної програми. Або як в фашистській Німеччині чи в ГУЛАГу використовували працю ув’язнених на оборону. Це можна вважати примусом – у тих людей не було вибору.
Чи могли б ви змоделювати, який вигляд мав би примус в сучасних кримських умовах, а не в часи радянських «шарашек»?
Скажімо, якщо з місцевого населення формується група спеціалістів, яким говорять: «Або ви будете там працювати, або вас оштрафують, посадять, будуть якісь санкції». Необов’язково розстріл – зовсім класичний варіант, просто якщо буде якийсь примус та погроза переслідування за відмову працювати на цьому підприємстві. Тоді це може розглядатись як примус працювати на ОПК з точки зору Європейської конвенції з прав людини, оскільки людей змушують там працювати і у них нема вибору. Окремо в 51 статті Четвертої Женевської конвенції є момент, що не можна примушувати людей брати участь в напіввійськових організаціях, які сприяють збройним силам окупанта. В принципі, можна такий варіант розглянути, але як до цього поставиться суд, наразі сказати складно, бо я практики застосування не знаю. Але теоретично можна про це говорити і наполягати, що це є примусом мешканців окупованих територій працювати в рамках ВПК країни-окупанта. Найскладніше – довести це.
Така ж проблема у нас була із незаконним військовим призовом кримчан до армії РФ. Сам по собі призов не є злочином, доки немає примусу. Тобто суд не став би розглядати справи по призову, якби не було статті 328 Кримінального кодексу РФ, яка переслідує громадян, що відмовляються служити. Як тільки (в законодавстві РФ) з’явиться стаття, яка буде переслідувати в адміністративному або кримінальному порядку за те, що люди відмовляються працювати на російський ВПК, це одразу буде розглядатись як примус. Ну і якщо будуть факти порушення справ або людину звільнять і буде фабрикація справ за цими статтями.
А зараз може робітник, який працює на «Заливі», підійти до майстра і просити переведення на іншу роботу в рамках одного підприємства, на інші цивільні виробництва, саме виходячи з небажання створювати військовий потенціал країни-окупанта? Ну, може, якось іншими словами це буде там озвучено… Чи це однозначно людина буде нариватись на репресії?
Репресії у вигляді звільнення – це як мінімум. Йому просто скажуть: «Не хочеш працювати – звільняйся». Тим більше, наскільки я стежу за тим, що відбувається на «Заливі», там зараз дуже багато фахівців із Зеленодольського суднобудівельного заводу (РФ) привозять. Це – росіяни, і вони займають основні керівні пости, а зарплатня у них, судячи з того, що ми бачимо в соцмережах, вища, ніж у місцевого населення. Тож якщо людина підійде з таким проханням, то навряд чи її будуть кудись переводити. Я не думаю, що росіянин, якого поставили керувати на цьому заводі, з розумінням поставиться до того, що людина не хоче працювати на окупанта. Він такого працівника просто звільнить. А може і «здати» окупаційній «владі». І тоді ФСБ цілком може відкрити кримінальну справу, а якщо звучатиме саме така заява, що «я не хочу працювати на ВПК окупанта», то це може розглядатися в рамках кримінальної справи як посягання на територіальну цілісність РФ.
А Україна отримає ще одного політв’язня…
Так.
Після деокупації Криму чи вважатиметься якоюсь обтяжуючою обставиною для кримчанина те, що він працював на військовому виробництві в інтересах країни-агресора?
Це залежатиме від того, як це розгляне наш Кримінальний кодекс. Якщо людина добровільно працювала на ВПК окупанта, отримувала гроші, знала, що будує військові кораблі для агресора, і її ніхто не змушував – це питання до прокуратури. Багато що залежить від самої людини – скільки вона працювала, чим вона займалась, які посади обіймала. Думаю, такі питання треба розглядати не в цілому, а для кожної конкретно людини окремо, розглядати кожну конкретну ситуацію.
Україна якось окремо акцентує питання використання праці кримчан на військових об’єктах в поданнях до міжнародних судів, до міжнародних правозахисних організацій, що є така проблема? Просто охоплення кримчан-робітників російським ВПК розширюється, тоді як в перші роки окупації ця проблема такою масовою не була…
Україна подавала до ЄСПЛ кілька позовів, які стосувались власності на окупованих територіях, щодо того, що Росія привласнила об’єкти, які належать Україні або приватним українським компаніям, і використовує їх в своїх цілях. Але це – не юрисдикція Міжнародного кримінального суду, в даному випадку тут військового злочину немає. Це, власне, факт привласнення і використання, а як саме вона їх використовує, то інше питання, тому інформація (про використання у військових цілях і залучення мешканців до роботи на них – прим. ред.) окремо не подавалась.
