Останнє слово українця Володимира Балуха в «Роздольненському районному суді». Активіст звернувся до всіх українців, котрим небайдужа доля країни.
«Я зараз для суду нічого говорити не буду, я скажу для людей, не лише для тих, хто є тут зараз, але й для тих, хто за межами цієї будівлі.
Почну з того, що насправді ніякої кримінальної справи немає, є лише фарс, розіграний тими, кому доручили це розіграти.
Витоки цього усього – не в якихось набоях, не в якійсь речовині, що незрозуміло чому визнана судом як вибухівка, жодних для цього підстав немає. Вирішено мене тут «відпрацьовувати» з моменту окупації Криму. А ситуація навколо мене триває давно вже, напевно, з 1999 року, коли я вперше взяв участь у виборах не лише як кандидат, але й як член окружної комісії. З того самого часу я на всіх виборах працював в комісіях, чи то дільничних, чи то окружних. Причина криється у принциповості моєї позиції.
Нерідко люди вимовляють такі слова: ось ми не жили нормально, хай хоча б діти житимуть краще. При цьому намагаються заробити, благополуччя фінансове дати дітям, не розуміючи одну просту річ – [цього не буде] доти, доки ми своїм дітям в руки не передамо не те що ідеальну державу, але хоча б сформовані у них всередині жагу та потребу бути вільними людьми, відстоювати свою свободу та власну людську гідність, бити по морді кожен раз державу, коли вона переступає якісь рамці. І не просто бити по морді, а рухати вперед людське життя.
Життя – це великий дарунок, що наданий кожному, але і велике випробування. Спалюючи це життя, люди мають розуміти, що їхні свобода, честь і гідність – лише в їхніх руках.
Я не знаю в історії такої держави, яка б захищала людську честь і гідність. Кожна держава, перебравши певні державні функції, бере на себе монополію на насильство, формально, «на папері», зобов’язуючись захищати честь, гідність і права. Насправді ця монополія використовується лише з однією метою – захищати себе від людей, пригнічувати їх, примушувати робити те, що необхідно не самій державі як структурі, але окремим особам, котрі вважають себе монополістами не лише певних ресурсів, надр, але й монополістами на честь і людську гідність.
Якщо людина не згодна з якимось рішенням з об’єктивних причин, то завжди можна, використовуючи державну машину, досягти того, щоб «зламати» волю, «зламати» саму людину, позбавити її здоров’я, життя. Така машина ні перед чим не зупиниться, тому що «на кону» стоїть для них найсвятіше – гроші, можливість отримати та використати те, що насправді належить усьому світові, людям, котрі населяють цю землю.
Тому я переконаний, це моя думка, що, якщо, не дай, Боже, якоїсь миті люди забудуть про такі слова, як «свобода», «гідність» і «честь», то цей світ припинить своє існування. А доти, доки є такі люди, світ існуватиме. Якщо Господь подарує нам таке благо, що таких людей ставатиме більше, то держава, без якої на цьому етапі історії не обійдешся, її структури вимушені будуть вдосконалюватись. Це завжди відбувається під тиском громадськості та громадських організацій.
Те, що відбувається зі мною, – яскравий приклад того, як може працювати державна машина. Нічого святого, жодних законних висновків, ніщо на неї не діє, і це все за словом однієї чи кількох осіб. Це перша причина мого перебування тут. Друга причина – моя любов до батьківщини, до всього, з чого я сформований, до моєї національності, до пам’яті моїх пращурів, – всі, кого я з них знаю, були українцями, достойними людьми, хранителями традицій. Так нас виховували й мати з батьком. Батьківщина для мене – це те ж саме, що й мама, родина, діти.
Окупація Криму була відправним моментом. Недаремно тут спливли подробиці ще з 2010 року. Система давно й з успіхом переламує таких людей, багатьох «ламає», багато хто погоджується [з нею]. Адже ж як влаштована система – я мав вибір. Якщо б я «наступив на горло власній пісні», забув свої принципи, то для того, щоб не сидіти у в’язниці, було досить визнати свою провину, морально «зламатися». Й ось цей персонаж, котрий сидить переді мною, він би не 5 років і 1 місяць вимагав, а якихось 2–3 роки, можливо, умовний термін – тільки «зламайся».
Так ось – я не хочу, щоб життя на землі припинялося, я не хочу, щоб колись мої нащадки, діти всієї України, дорікнули мені у тому, що я десь малодушничав, виявив слабкість. Так, були об’єктивні причини, ніхто не бажає переживати те, що переживаю я зараз. Будь-яку людину можна зрозуміти, але кращі роки свого життя я все ж таки прожив, і в такому віці виявляти малодушність – я дозволити собі не можу. Тому відбувається все так, як відбувається.
Єдине що, я прошу сестру від мого імені вибачитися перед мамою.
