Колаж Анастасії Струк
Владислав Єсипенко – позаштатний журналіст, фрилансер Крим.Реалії (проєкт українського бюро Радіо Свобода). Народився 13 березня 1969 року в Кривому Розі.
Єсипенка затримали 10 березня 2021 року на Ангарському перевалі (траса Сімферополь – Алушта) в Криму. За день до того він знімав вшанування пам’яті Тараса Шевченка на імпровізованій акції. Йому висунули звинувачення за статтями 223.1 Кримінального кодексу Росії (незаконне виготовлення вибухових речовин, незаконні виготовлення, перероблення чи ремонт вибухових пристроїв) і 222 КК Росії (незаконні придбання, передання, збут, зберігання, перевезення чи носіння зброї, її основних частин, боєприпасів). Журналіста засудили до шести років колонії загального режиму, пізніше апеляційний суд скоротив йому термін ув’язнення до п’яти років. Відбуває покарання в Керченській колонії №2.
Українські та міжнародні правозахисні організації наполягають на політичній мотивованості справи. 2021 року Владиславу була присуджена державна стипендія імені Левка Лук’яненка. А у 2022-му – премія Американського ПЕН Barbey Freedom to Write Award.
У спецпроєкті, присвяченому вільним голосам Криму, The Ukrainians пишуть про Владислава Єсипенка. Проєкт є спільною ініціативою Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED.
Між 15-ю і 16-ю годинами 10 березня 2021 року у власному помешканні в Кривому Розі Катерина намагалася додзвонитися своєму чоловікові в Крим. Владислав Єсипенко – позаштатний автор українського бюро Радіо Свобода, проєкту Крим.Реалії – перебував на окупованому півострові в черговому відрядженні. Вони не говорили з чоловіком весь день, Катерина знала, що він збирається на інтерв’ю в Сімферополі.
“Я знала, що він їхатиме з людиною, у якої мешкав, і в мене були контакти цієї людини. Я їй телефонувала, і на той час у неї вже був увімкнений телефон, але вона не брала слухавки. Тоді я вже відчувала: щось трапилось. Але я думала про аварію, про лікарню. Навіть на думку не спало, що це може бути ФСБ. Про затримання Владислава я дізналася вже після обшуку, коли ця людина, яка була з ним під час затримання, подзвонила мені з іншого телефона і все розповіла”, – говорить Катерина Єсипенко.
Автівку журналіста зупинили на Ангарському перевалі співробітники ФСБ Росії. В машині були Владислав Єсипенко і мешканка Алушти Єлизавета Павленко. Пізніше вона виступатиме в суді з боку захисту у Владиславовій справі.
Російський прокурор Сергій Заєць в обвинувальному висновку сформулював причину арешту журналіста так: “погодився забрати зі схованки, неподалік селища Правда Первомайського району, ручну гранату РГД-5. 23 лютого 2021 року дістав зі схованки корпус гранати з вибухівкою та запал до неї від ручної гранати УЗРГМ-2, зібрав це в один пристрій та перевозив із собою в автомобілі”. На початку в документах від окупаційної прокуратури причину такого вчинку Єсипенка зазначали як “для самооборони від агресивних татар”. Потім цю причину змінили на формулювання “для гарантування особистої безпеки”.
“Досі не розумію, чому феесбешники обрали для “самооборони від татар” гранату, а не пістолет. Тобто якби мені трапились “агресивні кримські татари”, то я мав би підірвати їх разом із собою всупереч інстинкту самозбереження?” – іронізував в одному з листів Владислав.
Як жартувати в пеклі
Про те, як Єсипенко дав свідчення проти себе, він докладно описав у листах, переданих до редакції Крим.Реалії і там само опублікованих. Він розповів, що відмовився підписувати протоколи після обшуку – і тоді російські силовики пообіцяли, що відвезуть його до іншого місця, де “й не таких розколювали”. Владислав каже: його привезли до Бахчисарая, завели в підвальне приміщення, де роздягли й під’єднали до тіла дроти зі струмом. “Хлопці працювали злагоджено та без емоцій. У паузах між тортурами ставили питання”. Журналіст пригадує, що від багатогодинних криків і болю в нього постійно пересихало в роті, язик почав кровити.
Через деякий час безперервних катувань силовики запропонували йому вибір: продовжити катування струмом чи відтискатися від підлоги.
Владислав обрав відтискання, але знущання тривали далі, тільки після цього його посадили на стілець і примотали скотчем. “Я жартував по-чорному. Як можна жартувати в пеклі. Лежачи в цьому підвалі, я заявив феесбешникам, що з таким навантаженням можна не ходити в тренажерний зал. Після чого вони ще сильніше почали мене штовхати ногами, сказавши, що я знущаюся”, – писав Владислав у листі.
Катування тривали два дні. Вони були такими, що журналіст змушений був дати свідчення проти себе й наговорити на телебачення текст, написаний силовиками.
“…Я розумів, – писав Владислав, – якщо не свідчитиму проти себе, то опери ФСБ будуть мене “обробляти” й до суду я щонайменше можу стати інвалідом, а як максимум просто не доживу до нього”.
Від свідчень проти себе Владислав відмовився в залі суду в Сімферополі, на першому ж засіданні. Він пояснив, що все це було підписано під фізичним і психологічним тиском. Незалежного адвоката до Єсипенка допустили через 27 днів. Один зі співробітників ФСБ, Дєніс Коровін, приходив до Єсипенка в СІЗО, дорікав, що той “наговорив багато зайвого в суді”, переконував визнати провину. Якось приніс новий спортивний костюм. Він умовляв журналіста відмовитися від незалежних адвокатів, а коли той усе ж не погодився, аргументував: “Ми ж тобі костюм спортивний купили”. Це – один із фрагментів допиту під час судових засідань самого Коровіна як свідка. Факт, що він приходив у слідчий ізолятор до Єсипенка, ефесбівець заперечив. За катування журналіста жодного з російських співробітників не покарано.
Голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник пояснює, що застосування тортур – невіддільна практика ФСБ:
“Ще до повномасштабного вторгнення Кримська правозахисна група робила аналіз усіх відкритих проваджень у Криму за статтею “перевищення повноважень”. Це єдина стаття, яку можна застосовувати до ФСБ за катування людей. Але за цією статтею за період окупації Криму ніколи нікого не було засуджено”.
На процес журналіста авторку цього матеріалу не пустили. Під час судів над ним я перебувала в окупованому Криму і працювала як незалежна журналістка в справах українських політв’язнів. Російський суддя Ділявер Берберов не допустив мене в залу суду. Увесь час я сиділа в кав’ярні навпроти будівлі суду, де російська система фабрикувала справу проти мого колеги. Наприкінці процесу, коли Владислава виводили з будівлі, щоб перевезти назад у СІЗО, я підходила до дверей і ставала так, щоб він мене бачив. Я махала йому рукою, а він іноді махав у відповідь усім, хто приходив його підтримати. До ув’язнення Владислава ми не були знайомі особисто. Я вперше побачила його в судовому “акваріумі” за склом.
Журналістика як відповідь на окупацію
Окупація Криму відбувалася на очах у Владислава. Він багато фільмував на свій телефон: заблоковані українські військові частини в Криму, страйки, захоплення території російською армією, виборчі дільниці під час так званого референдуму. Матеріалу накопичилося багато, і через кілька років Єсипенко вирішив повернутися до теми півострова. Владислав пропонував архівні авторські матеріали різним українським медіа і висловлював бажання працювати в Криму й надалі.
“Але виявилося, що в українських медіа інтересу до цієї теми не було. Владислав був, м’яко кажучи, дуже вражений цим фактом. Не розумів, як це: Крим загарбали на очах у всього світу, а українські медіа не хочуть про це говорити. Пізніше Владислав звернувся до проєкту Крим.Реалії, і з ними в нього почалася співпраця”, – пригадує Катерина.
Доти Владислав Єсипенко не мав стосунку до медіа, він займався бізнесом у сфері нерухомості.
“Я не відраджувала його від рішення працювати в Криму, ніколи нічого не забороняла і не ставила жодних умов. Коли йшлося про можливі наслідки для нього через його діяльність, він казав мені, що все буде добре”, – говорить Катерина.
Журналіст писав на соціальні й екологічні теми. Він завжди працював під псевдонімом. Останній опублікований його матеріал – опитування мешканців півострова про те, як змінилося їхнє життя за сім років окупації. Він запитував про блокування соціальних мереж, висвітлював тему незаконного видобутку піску на Бакальській косі, розповідав, який зараз має вигляд футбольна тренувальна база “Таврида”, тощо. Всі матеріали Єсипенка можна й сьогодні побачити на сайті видання.
Ольга Скрипник наголошує на тому, що це одна з небагатьох справ у переслідуванні журналістів у Криму, коли сама окупаційна влада півострова визнала, що переслідує за журналістську діяльність: “У матеріалах справи, особливо коли вони тільки почали фабрикувати її проти Владислава, як доказ в основу намагалися покласти відеосюжети, які він знімав про звичайне життя в Криму. Виходить, що його журналістська діяльність була чорним по білому вписана як злочин”.
Своє останнє слово на суді в Криму він розпочав так: “Я вважаю цю справу політичною. Чому? Тому що я – журналіст українського видання, і, найімовірніше, співробітники ФСБ хотіли показати, наскільки неприйнятною є свобода слова…”
Навіть за ґратами Владислав Єсипенко зумів продовжити журналістську діяльність. Він записав розмову зі своїм громадянським захисником, єпископом Православної церкви України митрополитом Сімферопольським і Кримським Климентом. У неволі взяв також інтерв’ю в іншого в’язня – громадянина України Костянтина Ширінга, затриманого у квітні 2020 року нібито за підозрою в шпигунстві та засудженого до 12 років перебування в колонії суворого режиму. Костянтин потребував медичної допомоги через серцеві хвороби, але не отримав її. Невдовзі після інтерв’ю він помер у колонії №5 міста Новотроїцьке Оренбурзької області Росії. Розмова, записана Владиславом і опублікована на Крим.Реалії, стала першим і останнім інтерв’ю з Костянтином Ширінгом.
Знайти Ремарка в бібліотеці колонії
Журналіст відбуває покарання в Керченській колонії №2. Там його зв’язок телефоном з родиною – після браку таких можливостей, коли перебував у СІЗО, – налагодився. Але втратилася змога листування, бо колонія не під’єднана до російської системи “Зонателеком”, а паперові листи до Криму не доходять.
“Усі заклади, де люди під вартою, – простір постійного психологічного тиску, і треба мати силу, щоб не втратити себе там. Владові було важко в СІЗО в закритій камері з дуже обмеженим простором. Коли він приїхав до колонії, ми навіть жартували, що йому там стало краще”, – гірко сміється Катерина.
Єсипенко перебуває в одному з бараків колонії, де утримують одночасно тридцять осіб. У колонії є імпровізований стадіон для занять спортом і бібліотека. Серед книжок про історію Росії, царську Росію і цитат Леніна Владислав знайшов там Ремарка. Він вивчає англійську, і в цьому йому допомагає сусід по бараку, який добре володіє мовою. Займається самостійно з підручником, а розмовну частину практикує із сусідом. В ув’язненні написав вірш і музику до нього, а також сценарій до кліпу майбутньої пісні, все це журналіст передав Катерині.
Владислав працює також над книжкою і фрагменти з неї теж передав дружині.
“Вона не документальна. Це книжка про його життя в колонії, там вигадані герої, їхнє життя теж проходить в ув’язненні”, – говорить Катерина.
Про власне ж перебування в неволі в листі писав так: “Часом буває дуже важко. Дуже.
Немає більшої наруги, коли людину зводять до становища безсловесної безправної тварини.
Немає більшого пекла, ніж день у день, місяць у місяць, і так уже пів року, сидіти в чотирьох стінах, виходити по команді з камери, щоб хапонути ковток свіжого повітря, і заходити до камери знов, не в силах щось змінити”.
“Не житиму під Росією”
Познайомилися Катерина з Владиславом 13 років тому в спортивному клубі. Освідчився він майбутній дружині в оксамитовий сезон у вечірній Ялті. Вони оселилися в Криму, у Севастополі, 2013 року, але мешкали там недовго: Росія окупувала український півострів. Їхня донька Стефанія народилася в окупації. “Я не житиму при Путіні”, – безапеляційно заявив Єсипенко, і родина повернулася до Кривого Рогу з маленькою донькою. Коли Владислава ув’язнили, Стефанії було шість років. Коли я вперше приїхала до них, дівчинка цілувала екран телевізора, бачачи в новинах батька. Зараз їй дев’ять.
“Вона вже така принцеса. Стефанія розмовляє телефоном з татом, і в мене таке відчуття, ніби вона живе тільки в той час, коли він поруч. Вони обговорюють буквально все: як минають її дні, які в неї друзі”, – розповідає Катерина і додає, що дитяча психологиня під час консультації зауважила: Стефанія ніби хоче залишатися й перебувати в тому віці, коли батька ув’язнили. В кожному листі святому Миколаю дівчинка просить, щоб батько якомога швидше повернувся додому.
“Вона все знає, все розуміє. Вона знає, де її батько і за що він там. Наша донька спокійно говорить про це з іншими”, – каже Катерина Єсипенко.
На день народження Стефанії батько передав їй записку з в’язниці. Він привітав доньку зі святом і попросив не лишати музики й танців: “Потримати твої ручки у своїх руках. Для мене це – абсолютне щастя. Впевнений, так і буде!” – пише Єсипенко доньці.
Катерина почала вести правозахисну діяльність. Вона розповідає, що її робота в цій сфері зараз – прямий наслідок ув’язнення Владислава:
“Моя залученість у чоловікову справу мала свій вплив. Більшість роботи правозахисників зараз зосереджена на документуванні воєнних злочинів Російської Федерації в Україні. Я відчуваю свій маленький внесок у притягнення Росії до відповідальності. Хтось збирає на дрони. Хтось волонтерить. Хтось – вивозить поранених. А я хочу, щоб після перемоги РФ зазнала відповідальності”, – говорить Катерина про свою теперішню діяльність.
Ольга Скрипник роз’яснює ситуацію з обмінами політичних бранців Кремля, яких зараз, після початку повномасштабного вторгнення, вважають цивільними полоненими:
“Процеси обміну не правова процедура. Це не та ситуація, де ми можемо сказати, що от ця людина точно на нього заслуговує. Тут річ у тому, що людина в принципі не має бути за ґратами”.
Протягом усієї війни було щонайменше три випадки, коли звільнили кримчан, – Геннадія Афанасьєва, Ільмі Умерова й Ахтема Чийгоза. А також обмін 2019 року, коли повернулися Олег Сенцов, Володимир Балух, Олександр Кольченко. Але після початку повномасштабної це припинилося: Росія свідомо не обмінює кримських політв’язнів, адже не визнає, що Крим є Україною і що війна триває і там. “Безумовно, Владислав є в списках на обмін, але наразі не бачимо механізмів зі звільнення цивільних”, – говорить Скрипник. Вона додає, що одним з таких механізмів може бути велика коаліція країн, які на політичному рівні займатимуться поверненням українців додому.
Автор: Олександра Єфименко
Оригінал тексту опублікований The Ukrainians.
Колажі Анастасії Струк. На головному зображенні використано ілюстрацію Марії Глушко. Світлини – з родинного архіву та надані Олександрою Єфименко.
