«У Беслані мене мало не вбили»
Він освідчився прямо в аеропорту. За десять хвилин до відльоту.
— Просто зрозумів, що саме від цієї жінки хочу дитину, — пояснює 52-річний Віссаріон Асєєв. — Значить, це моя людина. До того у нас не було жодного романтичного побачення. Зате ділових зустрічей, спільної роботи на семінарі Міжнародної школи з прав людини, який організовувала Московська Гельсінська група з прав людини, хоч греблю гати.
Тоді, у 2011 році я прилетів до Москви з Осетії. Оля — з Ялти, де очолювала Центр громадянської освіти «Альменда». Вона займалася просвітою у сфері прав і свобод, організовувала правову допомогу людям, які не могли оплатити адвокатів.
Коли Оля почула пропозицію, їй відібрало мову. Відповіла: «Мені треба подумати». І полетіла… Наступного разу ми зустрілися вже в Києві, куди вона прилетіла на тренінг. А через кілька місяців, у вересні 2011-го, я вирішив переїхати з Беслана, де тоді жив, в Ялту.
— Я знайшла ваше ім’я в списках поранених під час трагедії в Беслані 1 вересня 2004 року, коли терористи захопили 1 128 заручників у школі… Як ви там опинилися?
— Це моя рідна школа, одна з найстаріших у Беслані. Вона в п’ятистах метрах від мого будинку. У той час я був районним депутатом. Почувши хлопки, несхожі на салют, рвонув на машині до міліції, думав, що бойовики знову напали на райвідділ. До цього вже був такий інцидент. По дорозі мене зорієнтували, що стріляють у школі. Туди вже не можна було зайти. Терористи прикрилися дітьми, виставивши їх у вікна.
Я вирішив перевірити, чи немає на даху п’ятиповерхівок, які були поруч зі школою, снайперів з-поміж терористів. Побіг туди разом з трьома міліціонерами. Навіть не зрозумів, як отримав поранення… Мене мало не вбили. Але куля зрикошетила і по косій зачепила лоб і перенісся… Я відключився. Прийшов до тями. Кров тече. Перша думка (а яка може бути перша думка в осетинського чоловіка, який завжди готовий захищати свій народ?): як я стрілятиму? Думав, позбувся ока… Але третього вересня, коли почався штурм і мій двоюрідний брат допомагав вивозити поранених (водіям швидких треба було показувати дорогу в об’їзд), я приєднався до евакуації постраждалих.
Загинула моя однокласниця Емма. Ми поховали десять дітей з нашого двору. Але там не було рідних і чужих. В Осетії всі один одному рідня.
— Чим ви як правозахисник займалися в Осетії?
— Багато працював по Беслану. Став координатором вчительського комітету допомоги постраждалим від теракту. Це була перша незалежна громадська організація, яка з’явилася після трагедії. Ми першими стали широко розголошувати про неї. Першими оскаржили офіційну цифру влади — 334 заручники, довівши, що їх чисельність склала понад 1 100 осіб. З них загинули 186 дітей і 148 дорослих. Першими організували фінансову допомогу сім’ям заручників. Виконували, по суті, і функції пресцентру, адже в Беслан приїжджали журналісти з усього світу.
Це було незалежне, живе місце, і держава не контролювала процеси. Жодний значний захід, коли рідні намагалися отримати відповіді на запитання, чому терористи безперешкодно захопили школу, чому не велися переговори, за чиєю командою стріляли з танків, вогнеметів і гранатометів по школі, переповненій заручниками, не минало без моєї участі…
Потім переїхав з Північної Осетії до Південної. Там після серпневої війни 2008 року займався гуманітарними питаннями: організацією лікування дітей, які постраждали під час війни, долями дітей-сиріт. Збирав свідчення про тортури і військові злочини. Тому, коли Росія окупувала Крим, розумів, чим все закінчиться.
«Я нормальна людина. Тому за Україну», — відповідала мама”
— Коли ви залишили Крим?
— 16 березня 2014 року. До цього ми з Віссаріоном допомагали українським військовим, зокрема прикордонній частині в Масандрі, де були як військові з Криму, так і з Західної України. Забезпечували їжею, ліками, повідомляли про переміщення російської військової техніки. Цю частину збиралися штурмувати з 15 на 16 березня. Тоді вже були викрадені в Криму наші друзі — українські активісти Андрій Щекун і Анатолій Ковальський.
— Ініціатором від’їзду з Криму був я, — каже Віссаріон. — Ми були занадто активними, щоб тут залишатися. Усвідомлював, що ми давно впали в око «ввічливим людям». З власного досвіду життя на Кавказі, згадуючи долі убитих прекрасних жінок-правозахисниць Анни Політковської та Наталії Естемірової, яких знав особисто, розумів, що тут буде, вже є, територія беззаконня, створена Росією. І тут небезпечно зоставатися. 16 березня 2014 року, в день псевдореферендуму, ми покинули півострів.
— Чому не поїхала ваша мама?
— У неї там була робота. Фельдшером на швидкій. На руках старі — мої дідусь з бабусею. Мама з самого початку була моїм соратником. Вона підтримувала події на Майдані, була проти дій Російської Федерації в Криму. Не приховує своїх поглядів і зараз. Часто ходить у вишиванці. Відкрито носить кулон з гербом України. У людей в маршрутці великі очі: «Це точно те, що ми думаємо?» І я бачу, що до неї ставляться з певною повагою через її позицію. І я нею захоплююся, тому що вона залишилася вірна собі.
Люди їй говорили: «Свєтка, ти ж нормальна людина, чому ти за Україну?» Вона відповідала: «Ну, я нормальна людина. Тому за Україну».
Вражаюче те, що, попри різницю в політичних поглядах, людські відносини між колегами, сусідами залишаються. А нам же повертати не тільки територію, а в першу чергу людей. Найважливіше — люди в Криму. І будь-яка можливість не спалювати мости дуже важлива. Завдяки таким, як моя мама, кримчани більш критично ставляться до нинішньої дійсності, переглядають свої погляди.
— Про що ви шкодуєте зараз?
— Я дотепер важко переживаю те, що мало спілкувалася з дідусем по маминій лінії. Він колишній військовий, потім працював у будівництві інспектором з безпеки. Людина радянського виховання і проросійських поглядів. Майдан не підтримував категорично. Але, коли Віссаріон вирушав на Майдан, а до цього туди їздила і я зі своїми студентами з Кримського гуманітарного університету, він зробив дуже важливий крок. Дістав свою білу каску будівельника і сказав Віссаріону: «Візьми з собою, щоб вона тебе захищала».
Дідусь помер раптово. У 2015 році. Відірвався тромб. Через загрозу переслідування я не змогла бути присутньою на похоронах. Шкодую про те, як мало я дзвонила і розповідала про себе. Адже, незважаючи на різницю в політичних поглядах, ми все одно залишалися сім’єю.
«Вдосталь наплакалась від щастя»
— Влітку 2014 року всі ЗМІ обійшло ваше весільне фото, де ви в чудовій білій сукні й фаті разом з чоловіком у вишиванці розгорнули український прапор біля посольства Росії в Києві.
— З цим прапором ми їздили і на Майдан. А там, біля посольства, Віссаріон знову чітко показав, що він підтримує Україну, її боротьбу за свободу і не відмовиться від своїх поглядів. Це було дуже символічно.
— Віссаріону не довелося битися з кимось ще за ваше серце?
— У нього не може бути конкурентів. Ця людина — цілий Всесвіт. Його неможливо ні з ким порівняти. Хтось вихваляється мільйоном червоних троянд, діамантами… Це точно не про нас. Ми люди іншої системи координат. Тут інша одиниця виміру. Наприклад, та, що людина для того, щоб тебе побачити, проїжджає три тисячі кілометрів з Беслана в Крим туди і назад…
— Як ви назвали свою дитину? Скільки їй років?
— Алана-Богдана. Їй майже три.
— Я знаю, що родичі політв’язнів можуть вам зателефонувати і о другій, і о третій годині ночі і ви або чоловік завжди візьмете трубку.
— Захист прав людини — це частина нашої релігії. Тому ставимося до цього спокійно. Адже якщо дзвонять так пізно, значить, щось сталося. Можливо, надійшла інформація про тортури або напередодні незаконно затримали когось в Криму і тільки зараз люди розшукали телефон Кримської правозахисної групи.
— Що і хто вам допомагає виносити неймовірну напругу на роботі? Адже, розслідуючи порушення прав людини російськими окупантами в Криму, ви щодня зустрічаєтеся зі зламаними людськими долями.
— Друзі. Мій чоловік. Чоловік-однодумець, та ще й такий, що ламає всі міфи про гендерні ролі в українсько-кавказької сім’ї, це щастя. Він дуже допомагає і в роботі, і з дитиною. Вміє все. Раніше жартував: «Єдине, що не можу робити, так це годувати грудьми». (Посміхається.)
— Найщасливіший момент вашого життя?
— Якщо, крім народження дитини, це коли у 2019 році спускалися з трапа літака політв’язні Володя Балух, Євген Панов, Олег Сенцов та інші. Вдосталь наплакалась від щастя.
За всіх хлопців, якими ми як правозахисники займалися, тоді раділи. Особливо за Володю Балуха. Ми з чоловіком з ним дружили. І побачити Володю — особлива радість… До їхнього звільнення були у величезній мірі причетні й блискучі московські адвокати Дмитро і Ольга Дінзе. Зараз Дмитро Дінзе приєднався до захисту журналіста «Радіо Свобода» Владислава Єсипенка, заарештованого в березні в Криму.
Про його долю і долю інших в’язнів, а також про те, що потрібно зробити, щоб захистити людей, що залишилися в окупації, говоритиму на міжнародному саміті з деокупації Криму «Кримська платформа». Він розпочнеться 23 серпня в Києві. На саміт мене делегувала Експертна мережа «Кримської платформи», де я координую групу з прав людини міжнародного гуманітарного права.
— Помітила, що одні політв’язнями захоплюються, інших їх слава дратує: «Не такі вже вони й герої!» Вишукується якийсь бруд, подробиці особистих тем… Чому люди прагнуть знецінити чужий трагічний досвід перебування у в’язниці?
— Напевно, від заздрості, образи, внутрішніх проблем. Можливо, від розуміння, що вони такий жорстокий досвід витримати не змогли б… У кожному випадку по-різному. Але ми, правозахисники, і не стверджуємо, що всі політв’язні святі. (Хоча серед них є героїчні люди, які продовжували і продовжують боротьбу і в тюрмі.) Але і не оцінюємо особисті якості, не обговорюємо особисте життя і вчинки ув’язнених. Нам головне їх врятувати.
Перш за все вони жертви російського режиму, які б вони не були. Гідність будь-якої людини, навіть якщо хтось не вважає її досконалою, потрібно поважати. Її не можна піддавати приниженню і тортурам. На жаль, багато хто навіть не уявляє, в яких антилюдських умовах утримуються українські в’язні. Це щоденна боротьба, щоб вижити і залишитися людиною.
З досьє «ФАКТІВ»
Кримська правозахисна група (КПГ) Crimean Human Rights Group створена ялтинськими правозахисниками Ольгою Скрипник і Віссаріоном Асєєвим. Група відстежує і документує порушення прав людини і військові злочини в Криму. Займається захистом прав політв’язнів.
Інформація оглядів КПГ була використана при підготовці низки резолюцій ПАРЄ і ООН, при підготовці звернень до Міжнародного суду справедливості ООН (кейси з дискримінації українців і кримських татар) і Міжнародний кримінальний суд (незаконний призов кримчан до збройних сил РФ). Оглядами КПГ керуються у своїй роботі посольства більш як 15 країн в Україні. Моніторингова місія ООН в Україні, ОБСЄ, а також правоохоронні органи України також використовують інформацію оглядів. Останні — в рамках кримінальних проваджень.
