Десять років тому агресія росії проти України почалася з анексії Криму. 17 березня 2014 року Москва оголосила Крим частиною рф. Кремль окупував Крим і створив Кримський федеральний округ росії. Крим ніколи не був визнаний російським ані українською владою, ані більшістю міжнародної спільноти.
До окупації Криму українська правозахисниця Ольга Скрипник мешкала в Ялті, але у березні 2014 року їй довелося тікати до Києва. В інтерв’ю Польському радіо для України голова правління Кримської правозахисної групи розповіла про свої особисті спогади того дня, 16 березня 2014 року, коли проводився окупаційний референдум про приєднання Криму до росії. Також вона згадала найзнаковіші події тієї весни на півострові та розповіла про своє болюче прощання з домом.
На початку нашої розмови Ольга Скрипник згадала, як вона вперше побачила російських солдатів у Криму, та розповіла про початок окупації півострова.
— Це було 25 лютого, коли я вперше побачила російських військових безпосередньо у своєму місті, хоча окупація почалася з 20 лютого, але 25 — безпосередньо в Ялті. В той день я якраз викладала в університеті. Так співпало, що це була лекція з історії з певного періоду Другої світової війни. Якраз в цей час російські військові зайшли, російські військові машини без номерів і російські військові без шевронів з автоматами. Вони почали займати будівлі. Це було одне з моїх найперших і важливих вражень саме того періоду.
Потім з таких теж дуже знакових для мене — це акції, які пройшли 9 березня, тому що тоді ми виходили до пам’ятників письменника Тараса Шевченка, в Ялті також були ці акції. Я думаю, що остання акція, яку ми провели, в якій я ще встигла взяти участь, це було 13 березня на набережній в Ялті, коли нас вже прийшли розганяти силовим способом.
Сильним враженням для мене також стало перше відвідування нашої військової частини в Ялті. У нас там стояли українські прикордонники. Ми прийшли підтримати їх. На той момент це, по суті, було єдине місце, де можна було побачити український прапор. Я пам’ятаю це відчуття. Таке люди відчувають, коли приходять до церкви. Так ми приходили до військової частини, тому що тільки там ще можна було побачити український прапор. Або там, або на українських мітингах.
Правозахисниця була свідком проведення незаконного референдуму, вона розповіла, як це все відбувалося тоді у Ялті.
— Для мене 16 березня має два виміри, перший — це так званий референдум, який тоді відбувався. Я ще встигла побачити перші години роботи цих так званих ділянок, тому що одна з них була безпосередньо в моєму районі, в приміщенні стоматології. Я ходила дивитися, як це все відбувалося. Це була абсолютно порожня ділянка, там не було людей, але там були так звані зелені чоловічки, тобто російські військові без шевронів з автоматами й в масках. Вони стояли прямо на дільниці. Тобто в прямому сенсі цей так званий референдум проходив під дулами автоматів. Там стояли ці люди. Я щонайменше нарахувала п’ятеро тільки біля входу. Плюс навколо була так звана «Кримська самооборона», яка контролювалася незаконним головою Аксьоновим, який мав кримінальне минуле. Він виходець з банди «Сейлем». Тому так звану «Кримську оборону» люди, дійсно, боялися, тому що вони знали, що здебільшого це люди з кримінальним досвідом, тому що цей досвід був у цих людей, яких залучав Аксьонов. Це реальні злочинці, які раніше брали участь у викраденнях людей, в пресингу бізнесу — у всіх подіях 90-х років, які тоді були.
Була гучна музика, радянські пісні, наприклад, «Вставай, страна огромная!» — це відома радянська пісня. Були плакати в радянському стилі з червоними зірками, георгіївські стрічки, але дільниця була порожня. Людей не було. Здається, на вході були три жіночки дуже похилого віку, пенсіонерки, які підспівували цю пісню, і бутерброди. Я пам’ятаю ці бутерброди. Це було для мене щось таке забуте. Ці бутерброди на вході, які роздавали людям, які туди приходили… але я чітко пам’ятаю цю порожню дільницю.
Я пам’ятаю ці так звані бюлетені, які були на вході. Я в саму дільницю не заходила, була тільки на вході та дивилась на це. Це були звичайні роздруківки принтеру. Тобто вдома кожен може таке видрукувати. Тобто це був звичайний лист А4, на якому надруковані ці питання про Крим. Тобто це ніяк не захищений бюлетень. Все це відбувалося під контролем російських військових.
16 березня — день проведення окупаційного референдуму в Криму, стало останнім днем вдома для правозахисниці Ольги Скрипник.
— Напередодні ввечері до мого чоловіка прийшли російські ГУРівці (Головне управління розвідки росії). Вони сказали, що, якщо я не виїду 16 березня, то на наступний день я буду викрадена, оскільки я була координаторкою Євромайдану в Ялті. Мої колеги, друзі, які були координаторами Євромайдану в Сімферополі, вже були викрадені на той момент. Їх викрали ще 9 березня. Ці погрози були абсолютно обґрунтованими. Чоловік сказав, що ми маємо тільки один день на виїзд — це 16 березня. Потім я мала дві години на збори. Я виїхала з рідного дому, мене проводжала мама. Це, напевно, найболючіше — бачити, як їй було страшно на це дивитися. Ми ще не знали, чи проїду я блокпост на Чонгарі, тому що цей блокпост контролювався Гіркіним, який потім організовував воєнні злочини на Донбасі. Я була в «чорних списках».
Напевно, для мене найстрашніше було бачити, як мама мене проводжала, геть не знаючи, чи зможу я виїхати живою. Вона подарувала мені першу м’яку іграшку, яку вона зробила своїми руками. Просто в мене день народження 18 березня. Мама вперше почала робити іграшки своїми руками. Вона хотіла першу — ведмедика — подарувати мені. Це ведмедик з українською вишитою краваткою. Вона вперше зробила м’яку іграшку своїми руками на мій день народження, але сталося так, що вона подарувала мені її в зовсім інших умовах — в останні години, які я провела вдома.
Далі Ольга мусила проїхати через блокпост, аби виїхати з окупації.
— Це, знаєте, була абсолютно сюрреалістична картина для мене, бо на той момент я була молодою жінкою. Я тільки закінчила університет, тільки почала викладати в університеті. Тобто у мене нема жодного радянського минулого. Дорога, яка йшла на Чонгар, — це виїзд з Криму, північна частина Криму, це степовий Крим. Там усюди стояли БТРи, танки. Це виглядало як зйомки фільму. Тобто дуже важко було повірити, що це реальні військові іншої країни. Напевно, мало бути страшно. Я до кінця ще не усвідомлювала, що людей реально вбивали на той момент. Більше було відчуття нереалістичності перебування, тому що ти їдеш, а навколо танки. Тобто ще вчора ти жив в Ялті, викладаєш в університеті, у тебе абсолютно щасливе життя, плани, і все добре. А тут входять люди зі зброєю і просто примушують тебе залишити дім. В мене не було планів виїжджати з Ялти, я не планувала виїжджати з Криму, в мене була робота, в мене була своя організація, в мене були чудові плани на життя. Ніхто мене не спитав і жодних варіантів мені не дав. Просто прийшли й забрали твій дім. Ця дорога по степу повз російські БТРи, з яких на нас дивилися російські військові, які навіть не могли визнати, що вони російські. Тобто вони настільки принизливо виглядали. Ти прийшов захоплювати країну, але ти навіть не можеш визнати, що ти — росіянин. Це настільки принизливо, що ти навіть не можеш сказати, хто ти є. Вони стояли без цих шевронів. В них були відкручені номери на машинах. Мені навіть не до страху було, напевно. Треба було хвилюватися за свою безпеку, але мене настільки вразило це відчуття. Потім, коли ми виїхали з Чонгара, то поїхали в Дніпро — там, де нас були готові зустріти друзі. Перший український прапор, який я побачила… я дуже довго плакала. Ці спогади, як ви зараз запитали… Здається, що за десять років це забулося, але насправді ні. Це все так само живе.
Дар’я Юр’єва
