Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Post Type Selectors

Слова стають кров’ю. Що робити з історичною війною в мережі?

В російсько-українському інформаційному просторі йде війна. Вона ніяка не гібридна, вона цілком собі справжня.

Це війна ідеологій, війна історичних маніпуляцій, війна фейків, врешті-решт — це війна цінностей. Це війна за свідомість і підсвідомість людей. І ми всі, так чи інакше, знаходимося під її впливом. Це як радіація. Якщо в тебе є критичне мислення, тоді маєш костюм хімзахисту. Якщо ж в тобі немає максимальної толерантності і співчуття до всіх людей, знімаєш цей костюм, береш зброю та йдеш вбивати ворога.

Зараз не обов’язково для цього їхати на лінію фронту. Бо ця лінія просто поруч. Щодня в соцмережах, блогах, форумах, коментарях під новинами на сайтах, в мемах, анекдотах та коротеньких відео в TikTok.

Слова іноді вбивають сильніше, ніж звичайна зброя, бо вплив цих слів має набагато ширший радіус дії. Начебто нічого не відбувається, але ця ненависть накопичується в мізках і врешті-решт вона стає справжнім фізичним насильством, через яке гинуть люди.

Слова стають кров’ю. Слова забирають життя. В нашій країні люди гинуть щодня, в тому числі завдяки ненависті, яку «диванні» учасники цієї війни сіють в інтернеті щохвилини. Перші роки війни російська хейтерська пропаганда була більш жорстокою і агресивною. Формувалися образи. Зараз цільова аудиторія вже має усталений дегуманізований вигляд ворога і тепер достатньо тільки натяку, щоб людина діставала його з підсвідомості.

Слова іноді вбивають сильніше, ніж звичайна зброя

Хто всі ці люди? Насправді зрозуміти непросто, бо серед аудиторії сайтів, які продукують подібний контент, є і росіяни, і українці, і представники інших національностей.

Ненависть впливає і на результати виборів, бо різноманітні політичні сили, які діють в Україні, використовують цю риторику і сформовані за всі роки війни асоціації на свою користь.

В російській пропагандистській риториці образ «бандерівця — нащадка нацистів» в суспільній свідомості протиставляється образу «чесного ввічливого миротворця — нащадка радянського воїна, переможця фашистів».

Наприклад, стаття під назвою «Деды зиговали», яка нещодавно з’явилася на сайті Strana.ua не містить прямої мови ворожнечі. Але назва чітко прив’язана до основного меседжу російської пропаганди про українців «потомков колаборационистов и прислужников Гитлера».

Хоча вислови про «криваві злочини українських фашистів і бандерівців» бачу в онлайн-просторі з 2008. Особливо відчутним це було після моєї публікації статті про «бандерівців», котрі в 1944 році допомагали звільняти Севастополь від фашистів.

Публікація викликала вибух ненависті в мій бік з боку російських тролів, ботів і просто обурених громадян. Бо цей історичний факт ніяк не вкладається в інформаційну війну РФ. Він руйнує всю логічно вибудовану лінію нападу на мізки людей. Бо про «бандерівців» в російському інформпросторі можна писати або погано, або ніяк. Зараз цю статтю взагалі видалено з того кримського сайту, бо редакція залишилася в окупації і почистила з сайту всі матеріали, які не подобаються ФСБ.

З українського боку конфлікту якась російська хейтерська стаття про бандерівців — це просто черговий привід посміятися над пропагандистами. Але є ті, хто, навпаки, реагує зі злістю на всіх росіян за те, що робить влада цієї країни. При цьому основна аудиторія таких статей — прихильники російської влади, які наливаються ненавистю до всіх українців, бо щиро вважають їх «злобними, кровожерливими потомками посібників нацистів».

Наприклад, як так званий “голова” Криму Аксьонов розпалює ненависть до українців, завдяки спекуляції на темі Другої світової.

Нещодавно у Криму окупанти випустили цілий документальний фільм, наповнений фейками та прихованою наполегливою мовою ворожнечі щодо кримських татар. Це фільм про кримських партизанів, які під час Другої світової захищали півострів від фашистів.

З першого погляду в ньому нічого поганого немає, але якщо придивитися уважніше, то хейт спічу тут достатньо. Чого тільки варті висловлювання авторів стрічки про «раскаявшихся колаборационистов» які йдуть фоном для зображень кримських татар в німецькій формі. І ще там є меседж, що в Криму був «найбільший відсоток колабораціонізм серед усіх регіонів СРСР». І що в «національних районах відсоток колаборантів був до 15%, а в інших районах Криму 7−8%».

Це тільки невелика частина прикладів історичної брехні, яка спрямована на розпалювання ненависті і виправдання радянського геноциду кримських татар. Боюся уявити, що там ще є між рядків, особливо з точки зору, наприклад, вченого-психолінгвіста. І це все «щастя» транслювалося у Криму на місцевому досить популярному телеканалі окупантів.

Не «пасуть задніх» і інші пропагандисти. Наприклад у листопаді на одному з найбільш популярних хейтерських ресурсів вийшла стаття, яка повністю заперечує голодомор в Україні. І це все читають і дивляться сотні тисяч українських громадян, в тому числі і ті, які живуть на окупованих територіях.

Окремою зброєю в цій історичній інформвійні є ціла низка заходів, спрямованих на реабілітацію культу особистості Сталіна, якого називають «великим генералісімусом Перемоги».

Ще один свіженький приклад цього грудня можна було побачити на організованому «Міністерством освіти» Криму за державний кошт конкурсі Дорогами перемоги. У відео дитина у військовій формі часів Другої світової розповідає про війну, і в кадрі в неї за спиною висить портрет кривавого диктатора.

Що з цим робити? Я вважаю, що нам насамперед потрібно змінити способи донесення питань історичної пам’яті до суспільства.

В українській історії достатньо фактів і трагедій, щоб зрозуміти, що з тоталітарними режимами, диктатурами і послідовниками Сталіна нам точно не по дорозі. Але не треба давати пропагандистам зайвої зброї у вигляді замовчування якихось неприємних, «непатріотичних» шматків української історії.

Ми маємо бути більш виваженими, спокійними. Не треба боятися ворога. Холодний розум і спокій у висвітленні історичних фактів допоможе Україні виглядати більш адекватно на фоні істеричної брехні, фейків і завзятих маніпуляцій кремлівської банди.

В питаннях історичної пам’яті важливо в першу чергу спиратися на архівні документи, фото і відеодокази. Не брати за факти оціночні твердження окремих науковців СРСР, як це робилося у радянські часи. Викладати по максимуму фактаж, а люди нехай самі роблять висновки.

Маємо сміливо розповідати про всі боки нашої історії, не лякатися цього, не замовчувати, визнавати злочини, якщо вони мають історичні підтвердження і вибачатися за них, як зріле суспільство. Бо інакше ми просто надаємо додаткову зброю пропагандистам, брехунам та хейтерам. Адже вони дуже люблять витягати з контексту якісь шматки історії і створюють стереотипи, за допомогою яких ще більше роздувають цю ненависть. А потім ще й намагаються зробити нащадків винними за те, що робили або навіть і зовсім не робили їхні предки майже 80 років тому.

Тому основне, що ми маємо робити ще більш потужно та ефективно, — це ретельно досліджувати історичну брехню. Та доносити до людей правду про ті часи у максимально цікавій доступній формі. Особливо важливо робити це російською мовою. Без пропаганди і маніпуляцій. Бо історична пам’ять — це святе. І в наших силах припинити знущання з неї.

Ірина Сєдова. НВ.  Матеріал створено у співпраці з Центром прав людини ZMINA

 

Generic selectors
Exact matches only
Search in title
Search in content
Post Type Selectors
Scroll to Top